Жила собі в житі вродлива, але дуже полохлива мавка. З жита вона ніколи не виходила, живих не зачіпала, зла не чинила, навпаки — стерегла й оберігала поле, висмикувала з нього бур’ян, відганяла від нього пустунів вітрів, щоб не покрутили чи не повикладали стебло.
Звали її Житниця.
А належало те житнє поле одному заможному пану. Був той пан багатий і на красеня сина. Звали парубка Василь. Статний, білявий, а очі… Наче небо — чисті та глибокі. Дівчата за ним табунами бігали. А той тільки своїми ясними очицями всміхається й на жодну уваги не звертає.
Побачила його якось Житниця, та й собі закохалася. Часом сидить на межі, віночок із маків плете та все в той бік поглядає, звідки Василь міг би з’явитися.
Одного гожого літнього ранку парубок за наказом батька прийшов на житню нивку подивитися. Чи все гаразд? Чи не час уже жнива починати?