Казка про Житницю та Василя

А Житниця де й уродилася. Його піджидає, чари свої на хлопця напускає. І не зогледівся Василь, як упіймався. Та давай за дівчиною ганятися. Така вона йому люба та мила, що без неї, здається, і не жити. Водила мавка хлопця житами цілісінький день і без відпочинку, все не могла ним намилуватися, але до себе й близько не підпускала. Щоб не сполохати.

Батько, котрий за сином прийшов, бо той довго додому не вертав, не розгледів його серед жита — вправно сховала Житниця хлопця від чужого ока. Парубок не міг збагнути ні де він є, ні що з ним діється.

Промайнув другий день, третій.

Хлопець не спав, не їв і не пив. Усе за примарним щастям житнім полем бігав. Нарешті знесилився, упав серед жита й заснув міцно-міцно.

Прокинувся — ніде нікого, тільки жита кругом стіною. Отямився хлопець і не може пригадати, що він тут робить. Може, сонце голову напекло, то й знепритомнів? Але чого ж тоді так ноги болять, а ще пити та їсти дуже хочеться? Схопився парубок і мерщій додому. Та не надто прудко, напевне, біг Василь, бо не знав, від кого втікає.

Мавка швидко схаменулася, що її коханий зник. Перетворилася на жайворонка, здійнялася вгору й побачила Василя. Відтак спустилася, набрала знову своєї звичайної подоби й побігла слідом за хлопцем. Жито під нею хилиться, як од вітру, і одразу випростовується: мавка слідів не лишає.

Біля самої межі наздогнала-таки хлопця Житниця. Ступив би він ще крок — ніколи б уже мавка не побачила парубка, адже вона тільки в житі силу має.

Ухопила вона хлопця обома руками, повернула до себе лицем, глянула ще раз у його прекрасні очі і, щоб не втратити навіки, дихнула подихом холодним Василеві в обличчя. І на тому місці, де стояв хлопчина, враз гойднули голівками дві квітки небесно-гарні, ніби двоє парубочих очей.

Ось так парубок Василько навіки залишився з Мавкою. Відтоді влітку в житах можна побачити красиві квіти, які ми звемо васильками-волошками, і вродливу дівчину, яка плете собі віночок із тих квітів та про щось із ними розмовляє.