Колись дуже давно, ще за незнаних нами часів, жила в одному селі проста дівчина. Звали її Криниця. Добру душу мала вона та щире серце. Все людям допомагала, розумні поради давала, останнім ділилася. Та одного разу прийшла в той край біда. Повисихали геть усі ріки та джерела. Кажуть, що лихий Змій ключі від усіх вод у Бога викрав, а хмари до того краю не підпускає — розганяє. І все тому, що дівчина Криниця дуже йому подобається і він хоче мати її за дружину, а вона з нього кепкує.
Промайнув тиждень, другий… Лихо! Без води і людина, і скотинка, і рослинка гинуть та погибають. Стали добрі люди дівчину Криницю просити: піди та піди до Змія, попроси, може відкриє хоч одне джерельце та випустить хоч одну дощову хмару. Шкода стало дівчині людей. Нічого робити. І пішла вона до Змія.
Стала під його печерою та й гукає:
— Вийди-вийди, Змію, на розмову.
Змій почув такий рідний голос і поважно виповз із печери. Огнем дише, щасливо всміхається, ключі від рік у нього на шиї на ланцюгу теліпаються.
— Ну що, Кринице, красна дівице, зрозуміла нарешті, де твоє щастя заховане? Готова стати моєю? Передумала? І вже любиш мене?
— Так. Я готова стати тобі за дружину, бо не хочу, щоб через мене невинний люд страждав. Але я тебе, поганця, не люблю! І ніколи не зможу полюбити. Серцю не накажеш.
