Казка про Безодню

То було давно. Теперішній відун ще тільки-но ходив в учнях у попереднього відуна. Сталося ж таке, що учень та Ярослав закохалися в одну й ту саму дівчину — Ярину. Ярина вподобала Ярослава. І коли Ярина з нареченим прийшли до відуна за дозволом на одруження, то учень став палко переконувати свого учителя, що не слід давати той дозвіл. Відун учня не послухав, навіть висварив його зате, що забиває собі голову дівками. Відуни не марнують свій час на дурниці. їхнє призначення — служіння богам.

Яринка та Ярослав побралися. Тим часом відун передав учню свої знання, вміння, талант і посох і відправився на той світ через води Безодні. Молодий відун був присутній під час пологів, коли Ярина народжувала Богдана. Цього разу навіть він був безсилий. Деяким жінкам не можна мати дітей. І він про це попереджав і Ярину, і Ярослава. Та вони не послухали. І в тому, ще Ярина померла під час пологів, відун звинуватив Ярослава й зопалу кинув, що ніколи йому не подарує смерті коханої.

Та цього ніхто не знав, крім відуна та Ярослава. Ритуал призначили на ранок. І хай як син просив батька заховатися, утекти із села, той не погоджувався. Святу віру мав у серці. Його жертва не буде марною. Він урятує не тільки відуна — він урятує все селище. І, можливо, тоді він сам собі пробачить смерть Ярини.

Полягали спати. Та Богданкові не спалося. Йому стало сумно й страшно, і він заплакав. Якщо татко помре, він залишиться сиротою й стане нікому не потрібним. Та невдовзі подумав: «Яка користь від сліз? Піду краще до бездонного виру і там, може, придумаю, як урятувати батька від смерті».

У височині загрозливо гримнуло, гінка блискавка розкраяла небо та стрілою вдарила посеред озера. То скоріше Ярослав відчув, бачачи налякані очі односельців.

Здійнявся вітер, він зачав шмагати людей по обличчю, рвав на них одяг, а люди не могли й кроку ступити, пришпилені до землі якоюсь невідомою силою. Навіть крикнути чи застогнати не могли. Та сила відібрала в них голос. Страх висів над головами крицевим мечем. І тільки відун розумів, що відбувається. Він бачив більше, аніж решта.

—        Я все зрозумів. Добре! Чуєш, Бездоннику, добре! — голосно вигукнув відун, перекрикуючи наступний удар грому.

По цих словах усе стихло. Вітер принишк, хмари зупинилися. Люди відчули, що можуть рухатися, і всі як один повернулися в бік відуна.

Той, утомлений хворобою та зморений щойно пережитим, заговорив:

—        Я помираю. І цього вже не змінити. І ніякі жертви мене не врятують. Я припустився страшної помилки. Знаючи про своє велике призначення, я дозволив собі покохати жінку. Дружину цього чоловіка, який зараз стоїть перед вами на камені. Тоді вона не була його дружиною. А була моєю сусідкою, щебетухою й красунею Яринкою. Я навіть ладен був заради неї кинути свою відуньску науку, але… Вона вибрала не мене. А цього невдаху, — тоді я так думав, — а насправді щасливця. Не я тоді вибирав свою долю. Доля вибрала мене. Ярослав та Ярина були щасливі в шлюбі. Мене це дратувало. Тим часом я перебрав науку від старого відуна, який вирішив піти на вічний відпочинок. І коли до мене прийшли щасливі: Ярина та Ярослав, щоб я благословив їх на народження первістка, я розлютився. Сказав, що Ярині не можна народжувати, бо під час пологів або вона, або дитина помре. І що свого благословення на це я дати не можу. Вони мене не послухали, і через дев’ять місяців до мене посеред ночі прибіг переляканий Ярослав і сказав, що Ярина народжує й щось іде не так, бо бабка-повитуха не може нічого вдіяти.

Я застав Ярину посеред калюжі крові. Я міг урятувати або її, або дитину. Чому я тоді врятував не її? Тому що вона мене про це попросила. Вона померла в мне на руках. Та, котру я найбільше у світі кохав. І вже геть нічого не мало значення. А коли настав час мені вибирати учня до мене уві сні прийшов мій учитель і показав на Ярининого сина. Для мене ж він завжди був сином Ярослава Тому в учні собі я взяв іншого хлопця, зі здібностями, але без таланту відунського. Я знаю, що помираю. Та я не міг піти сам. Я мав помститися за смерть Ярини. Мав…  Але ті, хто бережуть нас, не дозволили.