Жив собі в одному селі хлопчик Богдан. Був він розумний, кмітливий, вихований, поважав старших. Матуся померла, коли його народжувала, тож мешкали вони вкупі з батьком Ярославом. Жили небагато, але й не бідували.
Коли Богдану сповнився дванадцятий рік, у їхньому селищі захворів відун. Його хвороба була така сильна й важка, що жодні ліки не допомагали, хоч то був ще досить молодий чоловік, одноліток Богдасикового тата. У селі люди сполошилися. Без відуна непереливки. Учень відуна ще зовсім юний і поки мало знає. Лікувати гаразд не вміє, з небом не розмовляє, поради мудрої не дасть… А жнива ж незабаром. Хто буде тримати лагідну погоду, відганяти буревії? Усе селище перебувало наче в жалобі, усі спрагло чекали на зцілення відуна.
Одного літнього ранку учень відуна сповістив односельців про новину. Відун мав видіння: його може зцілити вода з Бездонного озера, скроплена кров’ю добровільної людської жертви. І відун у видінні побачив ту жертву. Учень відуна показав пальцем на Ярослава, батька Богдана. Ярослав мав дати згоду на те, щоб стати тою жертвою. Односельці мовчали. Ніхто не знав, чому вибір впав на Богдасикового батька. Мабуть, небо так вирішило. Та небо тут було ні до чого.