Fathercraft - Приватна майстерня
  • Головна
  • Про майстерню
  • Наші твори
    • Перевертень
    • Характерник
    • Чугайстер
    • Бездонник
    • Ох
    • Бродниця
    • Папоротниця
    • Вовчур
    • Мавки
  • Легенди та перекази
  • Матеріали
  • Контакти

Казка про Безодню

Жив собі в одному селі хлопчик Богдан. Був він розумний, кмітливий, вихований, поважав старших. Матуся померла, коли його народжувала, тож мешкали вони вкупі з батьком Ярославом. Жили небагато, але й не бідували.

Коли Богдану сповнився дванадцятий рік, у їхньому селищі захворів відун. Його хвороба була така сильна й важка, що жодні ліки не допомагали, хоч то був ще досить молодий чоловік, одноліток Богдасикового тата. У селі люди сполошилися. Без відуна непереливки. Учень відуна ще зовсім юний і поки мало знає. Лікувати гаразд не вміє, з небом не розмовляє, поради мудрої не дасть… А жнива ж незабаром. Хто буде тримати лагідну погоду, відганяти буревії? Усе селище перебувало наче в жалобі, усі спрагло чекали на зцілення відуна.

Одного літнього ранку учень відуна сповістив односельців про новину. Відун мав видіння: його може зцілити вода з Бездонного озера, скроплена кров’ю добровільної людської жертви. І відун у видінні побачив ту жертву. Учень відуна показав пальцем на Ярослава, батька Богдана. Ярослав мав дати згоду на те, щоб стати тою жертвою. Односельці мовчали. Ніхто не знав, чому вибір впав на Богдасикового батька. Мабуть, небо так вирішило. Та небо тут було ні до чого.

То було давно. Теперішній відун ще тільки-но ходив в учнях у попереднього відуна. Сталося ж таке, що учень та Ярослав закохалися в одну й ту саму дівчину — Ярину. Ярина вподобала Ярослава. І коли Ярина з нареченим прийшли до відуна за дозволом на одруження, то учень став палко переконувати свого учителя, що не слід давати той дозвіл. Відун учня не послухав, навіть висварив його зате, що забиває собі голову дівками. Відуни не марнують свій час на дурниці. їхнє призначення — служіння богам.

Яринка та Ярослав побралися. Тим часом відун передав учню свої знання, вміння, талант і посох і відправився на той світ через води Безодні. Молодий відун був присутній під час пологів, коли Ярина народжувала Богдана. Цього разу навіть він був безсилий. Деяким жінкам не можна мати дітей. І він про це попереджав і Ярину, і Ярослава. Та вони не послухали. І в тому, ще Ярина померла під час пологів, відун звинуватив Ярослава й зопалу кинув, що ніколи йому не подарує смерті коханої.

Та цього ніхто не знав, крім відуна та Ярослава. Ритуал призначили на ранок. І хай як син просив батька заховатися, утекти із села, той не погоджувався. Святу віру мав у серці. Його жертва не буде марною. Він урятує не тільки відуна — він урятує все селище. І, можливо, тоді він сам собі пробачить смерть Ярини.

Полягали спати. Та Богданкові не спалося. Йому стало сумно й страшно, і він заплакав. Якщо татко помре, він залишиться сиротою й стане нікому не потрібним. Та невдовзі подумав: «Яка користь від сліз? Піду краще до бездонного виру і там, може, придумаю, як урятувати батька від смерті».

Ніч була місячна, і дорогу до Бездонного озера Богдан знайшов дуже швидко. Ще здаля Богдан побачив якусь дивну постать дуже маленької людини, яка сиділа на самому краєчку провалля, і хлопчик міг заприсягтися, що та істота собі під ніс щось шепотіла. Він навіть міг розчути кавалки слів.

—        Дай Боже вам здоров’ячка, пане! — випалив Богдан, не знайшовши розумніших слів.

Постать навіть не обернулася, однак заговорила з ним:

—        Прийшов? Не побоявся. Молодець! Я знав, що ти прийдеш. Чекав! Кепські справи. Ваш відун вимагає людської жертви, так? І тою жертвою має стати Ярослав, твій батько,— не запитував, а стверджував голос.

— Хм… Дивний він. Я про відуна. Завжди таким був. Він добре знає, що настала його годинонька. І жодна жертва його не порятує від смерті. І учня собі неправильного вибрав, безталанного. Ним мав стати ти.

Істота вмовкла. Повернула до Богдана своє обличчя і… Хлопчина зазирнув почварі в очі та наче провалився в безодню. Але та безодня не була порожньою. Так, вона не мала дна, але мала купу різних вогнів, слів, знань, облич. В одному з них він упізнав свою маму. Хоч Богдан ніколи її не бачив, та твердо знав — то вона. Обличчя йому ніжно всміхалося, і він міг заприсягтися, що почув, як губи жінки прошелестіли: «Не бійся. Ти зможеш. Я люблю тебе».

Богдан не знав, скільки то тривало — хвилину чи дві, а може, цілу вічність, — однак коли отямився, то побачив, що перед ним і далі стоїть потворний низенький чоловічок із величезною патлатою головою й довгою бородою. Зростом той сягав йому ледве до пояса.

—        Бездонник, — кивнув чоловік головою. Богдан був певен: почвара навіть не поворухнула губами, та він її добре почув. Хлопчина не здивувався. Інколи помічав за собою дивне вміння — чути людей, коли ті мовчали.

Не робив це спеціально, просто деякі люди надто голосно думали.

— От бачиш, як усе просто. Ти й сам знаєш, що особливий. Це ти наступний відун. І для цього нікого не треба вбивати. Мовчи, малий, поки не наговорив дурниць. Я знаю, що ти зараз захочеш мені сказати. Думай не як людина. Думай як той, хто дивився в очі безодні.

Вранці Ярослав не попрощався із сином. Бо колі: вдосвіта прокинувся, того не застав у ліжку. Вийшов  із хати. На вулиці на нього чекало чи не півсела. Чоловік був убраний у найкращий свій одяг: він сьогодні нарешті побачить свою кохану дружину. Хіба смерть не свято?

Роззирався дорогою, намагаючись уловити погляд сина. Та натикався на сумні очі односельців. Ті були на його боці та нічого вдіяти не могли. Ярослав добре — вільно пристав на це. Відуна попід руки вели його помічники. Той мав паскудний вигляд. Схуд, почорнів і лишень очі світилися лихим вогнем, щойно він зустрічався поглядом з Ярославом. Смерті Ярини він йому таї і не пробачив.

Ось і безодня з Бездонним озером. Камінь, який виступає дашком над прірвою. Потрібно лишень стати на нього, зробити крок — і… Ярослав важко зітхнув Виліз на камінь. Обернувся до односельців і щойно хотів їм у пояс вклонитися та попросити перед смертю прощення за всі прикрості, яких їм за життя завдав, як несподівано для себе зрозумів, що не може поворушитись. По обличчях односельців бачив, що вони також перелякано намагаються смикнутися — і все дарма. Тим часом небо над озером затягло хмарами. То відбулося в одну мить. Переляканий відун тільки безсило кліпав очима. Його теж якась сила знерухомила.

У височині загрозливо гримнуло, гінка блискавка розкраяла небо та стрілою вдарила посеред озера. То скоріше Ярослав відчув, бачачи налякані очі односельців.

Здійнявся вітер, він зачав шмагати людей по обличчю, рвав на них одяг, а люди не могли й кроку ступити, пришпилені до землі якоюсь невідомою силою. Навіть крикнути чи застогнати не могли. Та сила відібрала в них голос. Страх висів над головами крицевим мечем. І тільки відун розумів, що відбувається. Він бачив більше, аніж решта.

—        Я все зрозумів. Добре! Чуєш, Бездоннику, добре! — голосно вигукнув відун, перекрикуючи наступний удар грому.

По цих словах усе стихло. Вітер принишк, хмари зупинилися. Люди відчули, що можуть рухатися, і всі як один повернулися в бік відуна.

Той, утомлений хворобою та зморений щойно пережитим, заговорив:

—        Я помираю. І цього вже не змінити. І ніякі жертви мене не врятують. Я припустився страшної помилки. Знаючи про своє велике призначення, я дозволив собі покохати жінку. Дружину цього чоловіка, який зараз стоїть перед вами на камені. Тоді вона не була його дружиною. А була моєю сусідкою, щебетухою й красунею Яринкою. Я навіть ладен був заради неї кинути свою відуньску науку, але… Вона вибрала не мене. А цього невдаху, — тоді я так думав, — а насправді щасливця. Не я тоді вибирав свою долю. Доля вибрала мене. Ярослав та Ярина були щасливі в шлюбі. Мене це дратувало. Тим часом я перебрав науку від старого відуна, який вирішив піти на вічний відпочинок. І коли до мене прийшли щасливі: Ярина та Ярослав, щоб я благословив їх на народження первістка, я розлютився. Сказав, що Ярині не можна народжувати, бо під час пологів або вона, або дитина помре. І що свого благословення на це я дати не можу. Вони мене не послухали, і через дев’ять місяців до мене посеред ночі прибіг переляканий Ярослав і сказав, що Ярина народжує й щось іде не так, бо бабка-повитуха не може нічого вдіяти.

Я застав Ярину посеред калюжі крові. Я міг урятувати або її, або дитину. Чому я тоді врятував не її? Тому що вона мене про це попросила. Вона померла в мне на руках. Та, котру я найбільше у світі кохав. І вже геть нічого не мало значення. А коли настав час мені вибирати учня до мене уві сні прийшов мій учитель і показав на Ярининого сина. Для мене ж він завжди був сином Ярослава Тому в учні собі я взяв іншого хлопця, зі здібностями, але без таланту відунського. Я знаю, що помираю. Та я не міг піти сам. Я мав помститися за смерть Ярини. Мав…  Але ті, хто бережуть нас, не дозволили.

Відун зібрав усю силу в кулак, відштовхнув від себе помічників та пішов у бік Ярослава. Спихнув того з каменя. І сам майже без зусиль заліз на нього.

—        То моє місце, Ярославе! Знову ти зайняв моє місце. Пробачте мені, люди добрі, за все. І ти, мій учню, пробач. Ти гарний хлопець, добре знаєшся на травах, але цього таки замало, щоб бути відуном.

—        Йой, божечку! — заголосила якась жінка в натовпі, — Що ж ми тепер робитимемо? Ми приречені на голодну та холодну смерть?

—        Цить, дурна, — шикнув на неї відун, — Святе місце порожнім не буває. Богдане, підійди-но до мене.

Звідкись із-за дерев до натовпу вийшов дванадцятирічний хлопчина. Він ішов твердо та впевнено. Люди перед ним чемно розступалися. Зупинився за крок від каменя та відуна. Відун простяг хлопцеві патерицю.

—        Візьми її. На ритуали часу немає. Але той, хто вночі бачив очі безодні, і без ритуалів готовий бути першим.

Богдан низько вклонився. Узяв із рук відуна патерицю. І сказав:

—        Бездонник чекає. Я прощаю вам смерть моєї матері. Ви могли її врятувати. Ви не сказали всієї правди. Ваша хвороба — то наслідок вашої брехні, і ви про це знаєте.

Старий відун похнюпився, на його віях застигла сльоза. Він розвернувся обличчям до безодні. Розправив руки, наче крила для польоту, і…

Він летів. Він зараз був птахом, котрий помирав. З безодні до нього усміхалися очі Бездонника — темні провалля, усіяні смутком і зорями.

Контакти

Україна, м. Рівне
+38 (067) 707 30 40
fathercrafts@gmail.com

Категорії

  • Про майстерню
  • Виробництво
  • Наші твори
  • Легенди та перекази
  • Матеріали
  • Контакти
Email
Facebook
YouTube
Instagram

Приватна майстерня з виготовлення авторських кабінетних ножових композицій «FatherCraft»